35

Роль і місце приватних навчальних закладів у системі неперервної релігійної освіти в Україні.

©Лагодич М. прот. Роль та місце приватних навчальних закладів у системі неперервної релігійної освіти в Україні / М. Лагодич // Богословський вісник . – Чернівці, 2013. – №7. – С. 23-43.
Актуальність та постановка проблеми. Відповідно до статті 35 Конституції України кожному гарантується право на свободу світогляду та віросповідання. Згідно з Законом України «Про освіту», «Про загальну середню освіту» та Конвенції з прав дитини, яку Україна підписала ще 1991 року, кожний маленький громадянин має право на безкоштовну середню освіту. Закон України «Про освіту» декларує, що «Держава гарантує молоді право на отримання повної середньої освіти й сплачує за неї. Повна середня освіта в Україні… може виходити в різних типах учбових закладів». При цьому, у частині третьої статті 3 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» закріплено право батьків або осіб, які їх замінюють, за взаємною згодою виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.

Таке право закріплюється також і у статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права та статті 18 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права, до яких приєдналась Україна. Відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права право батьків на виховання своїх дітей відповідно до власних переконань включає і право обирати для своїх дітей не тільки запроваджені державними властями школи, а й інші школи, що відповідають тому мінімуму вимог щодо освіти, який може бути встановлено чи затверджено державою.

Досвід демократичних держав свідчить про те, що право громадян на релігійну освіту незаперечне, закріплене в конституціях багатьох країн, не суперечить загальній світській освіті в цих країнах. Право на релігійну освіту є невід’ємним правом учнів на доступ до інформації і, причому право на навчання релігії саме в рамках свого віросповідання. Керуючись Загальною декларацією прав людини (ст. 18, 26) і інших міжнародних декларацій і конвенцій, що встановлюють право людини вільно сповідати свою релігію і переконання, одержувати і давати освіту своїм дітям у відповідності зі своїми традиціями в дусі поваги чужих традицій введення релігійної освіти не суперечить світському характерові й нашої освіти.

Однак на теперішній час це право в Україні не забезпечено законодавчо. На практиці віруючі батьки не мають можливості надавати своїм дітям дошкільну, загальну середню чи вищу освіту, яка б відповідала їхньому світогляду і релігійним переконанням. Релігійним організаціям (тобто фактично громадянам України, об’єднаним у релігійні організації) заборонено створювати світські навчальні заклади, в яких поряд з викладанням навчальних дисциплін державного освітнього стандарту могло б здійснюватись моральне виховання на основі релігійних цінностей, щоб дозволило виростити в Україні не тільки освічених і свідомих, але й високоморальних і високодуховних громадян, що безумовно сприяло б духовному піднесенню і оздоровленню української нації.

Метою даного дослідження є висвітлення потреби українського суспільства у доступі до нових можливостей надання дітям якісної освіти, зокрема, у приватних школах створених за релігійною ознакою. Також у даному дослідженні буде зроблена спроба показати весь комплекс суспільних явищ і заходів, пов’язаних із запровадженням релігійного компонента в систему державної освіти України і створення паралельної системи навчальних закладів, які формуються за релігійним принципом.

З метою вдосконалення моделі співпраці держави і церкви в Україні в галузі освіти і виховання досить часто проводяться науково-практичні конференції [4], наковці вивчають просвітницькі функції релігії [2] та історію духовної та приватної освіти в нашому краї [9, 16], рекомендують свої шляхи співпраці світської і релігійної освіти в Україні [2, 8].

Основна частина. З відокремленням Церкви від школи був втрачений спадок християнської педагогіки. Освіта і виховання підростаючого покоління з давніх-давен були і нині є сферою суспільного буття, де інтереси держави і церкви пересікаються Що ж насправді являє собою релігійна освіта? На наш погляд, – це, насамперед, діяльність, здійснювана професійно підготовленими особами (священнослужителями, релігійними педагогами), по передачі релігійних доктрин, досвіду, почуттів, богослужбової практики, а також по підготовці педагогічних кадрів. Серед найбільш важливих функцій, властивих конфесійній освіті з урахуванням її специфіки, можна виокремити наступні: 1) відтворення у конфесіях як рядових віруючих, так і священнослужителів, а внаслідок цього – і релігії в цілому; 2) залучення за допомогою освіти і виховання віруючих до складу тієї або іншої конфесії; 3) соціалізація особистості віруючого протягом усього його життя; формування і розвиток духовно-моральної культури віруючих, вплив на культуру нерелігійних людей, насамперед – їхні морально-патріотичні позиції. Реалізація цих функцій відбувається у рамках Церкви і родини. Християнська особистість може творитися виключно у євхаристичній громаді. Роки безбожницького насилля в системі радянської освіти цьому чи не найкращий приклад: ніяка радянська громадська обрядовість на змогла замінити Богом дані таїнства та обряди, тому і з відновленням державності України народ знову повернувся до первісного джерела своєї духовності – Церкви

Приділяючи велике значення розвиткові релігійної освіти, ієрархи різних конфесій розуміють, що від того, наскільки добре буде розвинута як власне релігійна освіта, так і її тісні контакти з світською освітою, залежить майбутнє Церкви. Адже фундаментальна функція релігійної освіти реалізується в двох напрямках: поглиблення і розширення знань віруючих і первинне знайомство з основами віровчення нових членів. Говорячи про перший напрямок, ми маємо справу, як правило, із професійною релігійною освітою, розглядаючи інше – з непрофесійною.

До проявів непрофесійної православної освіти можна віднести дошкільну (православні дитячі сади), загальнообов’язкову (православні школи, гімназії, ліцеї) та додаткову (недільні школи при храмах, катехичні курси). При цьому мова не йде про підготовку священнослужителів, але про право релігійних організацій, нарівні з іншими суб’єктами права, зокрема громадськими організаціями, засновувати світські навчальні заклади для загальної освіти осіб, що в них навчатимуться. Діяльність вказаних навчальних закладів та їх кадрове забезпечення звершуватиметься відповідно до Закону України «Про освіту» та інших відповідних нормативних актів, нарівні з навчальними закладами, заснованими іншими суб’єктами права, зокрема що стосується викладання предметів інваріативної складової та передбаченого законодавством порядку державного ліцензування та акредитації.

Уже двічі розгляд Верховної Ради України вносились законопроекти про внесення змін до деяких законів України (щодо заснування релігійними організаціями навчальних закладів) № 3160 від 12.02.2007 р. та 9580 від 13.12.2011 р., але за висновками Головного науково-експертного управління вони відхилялись. Чиновники апелюють до «статті 11 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» котрою релігійним організаціям надано право засновувати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей. Крім того, згідно із частиною четвертою та п‘ятою статті 6 цього Закону вони мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування. Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими. Батькам або особам, які їх замінюють, за їх взаємною згодою надається право виховувати дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії (частина третя статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»)» [3].

У той же час Богослов’я (теологія) уже отримало статус окремого напряму у галузі знань «Гуманітарні науки», за яким в Україні здійснюється підготовка бакалаврів у вищих навчальних закладах. Про це йдеться у постанові Кабінету Міністрів України № 267 від 17 березня 2011 року. Цією постановою Уряд також запровадив розмежування богословів за конфесійним ознакою, в тому числі серед спеціалістів і магістрів.

Звичайно, ніхто не має права примушувати до релігійної освіти. Кожний має право зробити вибір на користь релігійної освіти своєї дитини або відмовитися від такої освіти. З іншого боку держава не може і не вправі відмовити значній частині населення нашої країни в релігійній освіті. Відмовлення одним громадянам у релігійній освіті на підставі небажання інших громадян порушує права перших. Якщо, наприклад, хтось не бажає одержувати вищу освіту, то це – його особиста справа і його особистий вибір, але з цього зовсім не випливає, що через його точку зору і його вибір необхідно скасувати вище освіту взагалі. Демократія саме в тому і полягає, щоб влада враховувала потреби і запити населення. Якщо релігійна освіта, у цілому, не суперечить міжнародним правовим документам і сформованій закордонній практиці, є відповідне бажання батьків учнів конкретної освітньої установи, то введення релігійної освіти цілком виправдано, доцільно і законно. За умови, звичайно, повної добровільності вибору, можливості відмовитися від такої освіти для тих, хто рахує це для себе можливим і необхідним.

Як уже згадувалось вище Богослов’я (теологія) все ж таки отримало статус окремого напряму у галузі знань «Гуманітарні науки», за яким в Україні здійснюється підготовка бакалаврів у вищих навчальних закладах. Про це йдеться у постанові Кабінету Міністрів України № 267 від 17 березня 2011 року. Цією постановою Уряд також запровадив розмежування богословів за конфесійним ознакою, в тому числі серед спеціалістів і магістрів. Відповідні зміни внесено до постанови Кабінету Міністрів України № 1719 від 13.12.2006 року, якою затверджено перелік напрямків з підготовки бакалаврів, та до постанови № 787 від 27.08.2010 року, відповідно до якої готуються спеціалісти та магістри.

Уряд також розширив можливості напрямку богослов’я. Згідно постанови, здобуття диплому бакалавра за напрямом богослов’я (теологія) дозволяє у подальшому отримати фах за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра з присвоєнням кваліфікації вчителя. Умовою для цього є виконання психолого-педагогічної, методичної та практичної програми підготовки відповідно до галузевого стандарту педагогічної освіти.
Раніше богослов’я (теологія) вже знаходилось у переліку спеціальностей, за якими в Україні можна було здобути освіту бакалавра. Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України № 363 від 16.06.2005 року бакалаври, спеціалісти та магістри за спеціальністю богослов’я (теологія) готувались у межах напряму підготовки «Філософія» на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 507 від 24.05.1997 року. Пізніше, згідно урядової постанови № 1719 від 13.12.2006 року ця спеціальність була виключена з переліку напрямків підготовки бакалаврів. Відтоді та до теперішніх змін спеціалісти та магістри богослов’я (теології) готувались в Україні на базі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра філософії.

Станом на 2012 рік шість ВНЗ отримали ліцензію на підготовку за напрямом 6.020304 “богослов’я (теологія із зазначенням конфесії): Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля (ліцензійний обсяг 10 стаціонарних місць) (Луганськ), Національний університет “Острозька академія” (ліцензійний обсяг 15 місць на заочній формі навчання), ПВНЗ Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького стаціонар (ліцензійний обсяг по 30 місць на стаціонарній та заочній формі навчання), Приватний вищий навчальний заклад “Карпатський університет імені Августина Волошина” (ліцензійний обсяг по 30 місць на стаціонарній та заочній формі навчання), Класичний приватний університет (ліцензійний обсяг 30 стаціонарних місць) (Запоріжжя), Вищий навчальний заклад “Український Католицький Університет”(ліцензійний обсяг 75 стаціонарних місць) Львів) [5].

Як бачимо серед цього не великого переліку лише два ВНЗ державної форми власності й чотири приватні. Але навіть й у державних ВНЗ держава не замовила підготовку жодного богослова, всі студенти богослови в Україні вчаться виключно за договірними умовами!

Таким чином Богослов’я (теологія) з отриманням статусу окремого напряму у галузі знань «Гуманітарні науки» нічого не отримало, а студенти ліцензійовиних ВНЗ залишиться у програші.

Річ у тому, що на сьогодні єдиним роботодавцем для випускників богословських навчальних закладів залишаються виключно релігійні організації. У той же час вони мають досить розширену внутрішню мережу конфесійних навчальних закладів, у котрих звершують професійну освіту. Так у сучасній професійній православній освіті виділяються виділяються: початкова професійна освіта (духовні училища), середня професійна освіта (дається в духовних семінаріях – духовних навчальних закладах з чотирирічним (і більш) терміном навчання, які готують парафіяльних священнослужителів) та вища богословська освіта (отримується у богословських інститутах та духовних академіях – вищих навчальних закладах, які готують священнослужителів, науковців і викладачів духовних навчальних закладів. Наявність вищої богословської освіти надає можливість захищати дисертації й одержувати науковий ступінь).

Яскравим прикладом для підтвердження є Класичний приватний університет, де роботу кафедри богослов’я напряму курує виключно місцеве єпархіальне управлінням УПЦ. Всі засідання кафедри богослов’я цього запорізького ВНЗ очолює Високопреосвященнійший архієпископ Запорізький і Мелітопольський Лука [1], а 20 грудня 2012 року, відповідно до рапорту архієпископа Луки, кафедру богослов’я Інституту управління Класичного приватного університету м. Запоріжжя було підпорядковано Учбовому комітету при Священному Синоді Української Православної Церкви [6].

Ставлячи за мету підготовку фахівців в області богослов’я, викладачів як духовних шкіл, так і установ непрофесійної освіти, релігійна освіта покликана також забезпечити відтворення ієрархії – носіїв апостольського приємства. Тому вступ до духовного закладу це не просто професійне самовизначення людини, а вибір особливого способу життя, призначення, життєвої стратегії: служити Богові, досягти не лише особистого спасіння, але і допомогти це зробити іншим. Якщо вибір будь-якого виду світського професійної освіти спирається насамперед на раціональну мотивацію, то вибір релігійної обумовлений ірраціональними почуттями (прагнення наблизитися до Бога, заслужити спасіння). Необхідність одержання фундаментальних наукових знань сьогодні усвідомлюється як самими віруючими, так і ієрархами. Ці зміни виявляються й в освітніх програмах конфесійних навчальних закладів, в які включено чимало загальноосвітніх дисциплін, що викладаються у світських вузах.

У той же час світські ВНЗ (як державної та приватної форм власності) повинні дотримуватись єдиного стандарту, котрий забирає іноді й до 75 % навчального часу. Цей факт викликає незадоволення в українських ієрархів, й вони все частіше при виборі кандидатів для відтворення ієрархії надають перевагу випускникам з «церковним», а не з «державним» дипломом. Відсутність гарантії з боку держави на подальше працевлаштування змушує студентів-богословів із світських ВНЗ паралельно здобувати інший фах, або ж навчатись й в церковних навчальних закладах.

Доречно зауважити й той факт, що на сьогодні здобуття освіти у світських ВНЗ для студентів богословів обходиться на порядок дорожче, а ніж у навчальних закладах релігійних організацій. У більшості конфесійних навчальних закладів, у котрих звершують професійну освіту, студентам надаються дотації на навчання, безкоштовне проживання та харчування.

Ми вважаємо, що релігійне навчання є одним з фундаментальних принципів релігійної свободи. Так, право на навчання релігії у західноєвропейських країнах включає в себе право на створення приватних шкіл, підконтрольних тій чи іншій церкві, та право на навчання релігії у публічних школах [7, с. 32-36].

Поняття „приватна школа” означає недержавну установу, що належить приватним особам, благодійним, релігійним або просвітницьким організаціям, фондам. Ці школи є альтернативою масовій школі для дітей з особливими фізичними та інтелектуальними потребами, для сімей з своїми власними духовними чи національними орієнтирами. У 1988 р. створена Європейська рада національних асоціацій незалежних шкіл (ECNAІS) – міжнародна організація, що сприяє розвитку незалежних шкіл та співробітництва між ними. На даний час членами цієї организації є Норвегія, Фінляндія, Данія, Великобританія, Шотландія, Голландія, Німеччина, Іспанія.

Приватні заклади освіти України є ровесниками її незалежної. Вони почали активно виникати в 1991 році саме як альтернатива масовій школі. На першому етапі це були вальдорфські школи, школи Монтессорі, школи, які відповідали особистим запитам батьків, приміром, школи з духовною складовою, культурологічні, фінансові, економічні.

Явище зростання кількості приватних навчальних закладів обумовлюється наступними чинниками:

• зниження якості діяльності державної середньої школи;

• різноманітність типів приватних освітніх закладів, що мають можливість задовольнити всі потреби та смаки.

• поширення у 80-90-х роках на освітню сферу основ неоліберальної стратегії розвитку економіки. (Великобританія, США, Австралія, Нова Зеландія).

Батьків цікавить атмосфера навчального закладу, ставлення до дітей, індивідуальний підхід до кожного учня – саме це вони знаходить у приватних школах, стверджують їхні працівники.

Сучасні приватні навчальні заклади створюються за різними моделями: елітарною, конфесіональною, компенсуючою, кон’юнктурною та національною.

Як правило конфесіональна модель представлена приватними школами, що будують свою діяльність з урахуванням приналежності учнів до певної конфесії. Конфесійні школи переважають у недержавному секторі. У США їхня частка становить 71%, у Франції – 95, ФРН – 80% [15].

Приватні школи в Україні складають 0,01% від кількості загальноосвітніх закладів освіти. Тоді як в Голландії приватних шкіл понад 70%, у Польщі – 20%, навіть наша сусідка Росія уже подолала 10-тивідсотковий бар’єр. У країнах, що розвиваються, частка приватного сектору в загальній освіті значно більша, особливо серед середніх шкіл. Наприклад, в Індії, Танзанії, Того вона дорівнює 60-80% усієї кількості закладів.

У 1994/95 навчальному році в Україні функціонували 52 приватні школи з кількістю учнів 5 600, у 1995/96 – 74 (7 500 учнів), у 1996/97 – 89 (9 200 учнів), у 1997/98 – 147 (13 200 учнів). У 2007 році приватних шкіл в Україні було більше 300, а вже станом на 2012 рік із понад 20 тисяч українських шкіл приватних лише 185. Вони масово закриваються, бо не витримують податкового тягаря та високих комунальних тарифів, тому що зараз на них дивляться, як на комерційні установи [13].

На першому етапі держава активно підтримувала розвиток приватної школи, оскільки загальна середня освіта є обов’язковою і держава гарантує її виконання. Однак, у 2000 році з невідомих причин державний компонент на виконання обов’язкового державного стандарту освіти перестав фінансуватися з боку держави. Їм не надається жодних пільг на оренду приміщень. Такий навчальний заклад входить в категорію комерційних установ. Справа розвитку навчальних закладів приватної форми власності стала справою самих колективів і батьків. Сьогодні безоплатної освіти в школі дійсно не існує, батьки дофінансовують навіть навчальні заклади державної форми власності.

Батьки також потрапляють у нерівноправне становище, тому що вони сплачуючи податки на утримання усієї бюджетної сфери не отримують жодної копійки на здобуття обов’язкової середньої освіти для своїх дітей. Хоча державою щорічно виділяються гроші на освіту кожної дитини, яка досягла певного віку. Учні ж приватних шкіл до цих грошей доступу не мають. У сучасній українській освіті наявні порушення принципів соціальної справедливості, коли за освіту податками платять усі, але не всі отримують її від держави. Діти приватних шкіл позбавлені компенсації з боку держави на отримання обов’язкової середньої освіти та медичного обслуговування. Усі види допомоги й соціального захисту, які надаються дітям, не розповсюджуються на учнів приватних шкіл (стипендії, премії, грамоти, харчування, відпочинок).

Більше того, навіть підручники, які мають бути в портфелях абсолютно всіх учнів (у відповідності до рішення Конституційного Суду), в приватні школи не надходять і легально купити їх неможна [11].

Більше того: більшість органів виконавчої влади продовжують сприймати приватні школи, як виключно комерційні організації, позбавляючи їх тих прав, які згідно із законом належать їм, як закладам освіти.

Але ж треба пам’ятати що сучасна українська приватна школа це не лише модель економного господарювання, але ж це й обдаровані діти, безпека (фізична та психологічна) і нарешті – інклюзивна освіта. Приватна освіта – це в першу чергу невеликі класи. У той час як в державній школі в класі зазвичай 30-40 учнів, то у приватній – не більше 15. Це дозволяє вчителю приділити максимальну кількість уваги кожному учневі і доступно пояснити матеріал, переконавшись, що його зрозуміли абсолютно всі.

Сьогодні потрібно змінювати школи, потрібно в школах змінювати цілі, принципи і зміст самої освіти. Поки, з одного боку, ми змушені підтримувати наявну систему освіти, яка абсолютно не відповідає сьогоднішньому часу, але з іншого боку – треба цю систему якось змінювати… І для цього потрібно створювати і підтримувати наявні експериментальні зони і площадки та приватні школи.

Необхідність зазначених змін підтримується Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, до складу якої входить до 95 відсотків релігійних організацій України, зокрема Українська православна церква, Українська православна церква Київського патріархату та Українська греко-католицька церква, про що ВРЦіРО неодноразово наголошувала у зверненнях до Президента України, Прем’єр-міністра України, керівництва Верховної Ради України та лідерів депутатських фракцій [14].

Виконання державного стандарту забирає 90% часу діяльності навчального закладу. Приватні школи мають дуже маленький резерв для виконання власної освітньої програми – це приблизно 15% від навчального плану. Вони не можуть мати свої відмінні від загальнодержавних навчальні програми. А щоб запровадити якийсь новий предмет, доводиться проходити довжелезні бюрократичні процедури. Зрозуміло, нерідко приватні школи пропонують поглиблене вивчення деяких предметів, факультативи та профільну підготовку – але не за рахунок, а разом з обов’язковими предметами.

Існує думка, що приватна освіта – для обраних, причому не тільки у фінансовому, а й в інтелектуальному плані. На сьогодні приватні школи це вже давно не уділ багатих. До прикладу серед учнів київських приватних шкіл 15% — діти-інваліди, (яких не навчає державна школа), 5% — сироти або напівсироти, 52% — талановиті діти із малозабезпечених сімей і такі, які перебувають на диспансерному обліку. Більшість із них навчаються безкоштовно або ж мають пільги на навчання [11].

Подібна тенденція простежується і на Буковині. У школі при Чернівецькому православному богословському інституті навчаються 42% дітей з особливими освітніми потребами, серед яких значна частина потребує індивідуальної педагогічної уваги. Особливості діагнозів та анамнезу школярів цієї школи свідчать про необхідність запровадження інклюзивної освіти у навчальному закладі [10].

Вирішуючи, яку школу вибрати, батьки рідко коливаються і роблять вибір у бік звичної муніципальної школи. Приватна освіта для нас ще не звично, напевно ви знайомі з думкою, що рівень знань у приватних школах набагато нижче, а учні – капризні і розпещені.

Насправді, рівень освіти у приватних школах перевіряється так само, як і в державних, а іноді навіть суворіше. Часто в ролі перевіряючих виступають співробітники муніципальних шкіл, а вони не готові закривати очі на промахи колег, що працюють в системі приватної освіти. Тому викладачі приватних шкіл змушені відповідати стандартам. Приватна освіта здійснюється за тією ж обов’язковою програмою Міністерства Освіти, що і державна. Різниця лише в методиках викладання і додаткових предметах.

За якістю освіти у приватних школах стежать і батьки. Зробивши вибір на користь приватної освіти, вони платять за навчання своєї дитини гроші. Якщо батьки дітей, які навчаються в муніципальних школах, часто навіть пропускають батьківські збори, то у випадку з приватним освітою батьки самі прагнуть підтримувати контакт з вчителями та адміністрацією, щоб переконатися, що вони платять не дарма [12].

Зараз в Україні так багато людей, які втратили опору в житті, дезорієнтовані у своєму внутрішньому світі, – і це люди самого різного віку. У них є уже свої діти, а то й онуки, але вони не можуть їх правильно виховати, тому що самі виявилися збентеженими, розгубленими і хотіли б колись розібратися в житті – що є що? Тим паче маленькій дитині важко осягнути глибину церковних таїнств, історичне буття Церкви поки що для неї закрито, вона все сприймає фрагментарно. Для неї можливе лише локальне знання, як спалах освітлюючий частину нового невідомого простору, що починає притягати своєю зримою і незримою красою.

Швидко засвоюючи зовнішню атрибутику християнства, діти не відмовляються від звичних для них способів мислення. У цьому віці в дитини легко виникає особливий вид пантеїстичного світорозуміння, що включає зовнішні образи і символи християнства в органічному поєднанні з нехристиянськими одухотворенням дитячою свідомістю світу. Звідси може виникнути питання, а чи можливо тоді взагалі говорити про воцерковлення дітей?

Воцерковлення, як відомо, – це придбання не тільки визначених знань, але й початок обожнення людини. Воно започатковує особисті відносин людини з Богом, розпочинає період усвідомленого духовного життя, осмислення світу, людини у світі, пізнання життя, її призначення і змісту і, нарешті, входження в саме буття церковної громади. Воцерковлення не можна уособлювати виключно з поясненням змісту і призначення церковних і священних предметів, знайомством з розпорядком храмового життя.

Зважаючи на викладене вище, релігійну педагогіку з усією сукупністю її заходів варто вважати тривалим, багаторічним поступальним процесом воцерковленням дітей. Тому уже в дошкільній релігійній педагогіці головне, на нашу думку, щоб дитина захотіла власного духовного життя. Вихователям постійно потрібно пам’ятати про те, що християнство не можна зводити до зовнішнього облаштування життя, оскільки воно, насамперед, формує нову людину з особливим благодатним улаштуванням душі. Тому і починати християнське виховання потрібно з гармонізації внутрішнього світу дітей, з поступового вибудовування в їхній свідомості православного світогляду, а не з привчання до зовнішніх правил поведінки в храмі або під час трапези. Потрібно також шукати особливу систему діалогу з дітьми, тільки у цьому випадку педагог буде мати можливість відчувати, що відбувається в душі дитини, співпереживати і допомагати їй своїми порадами і реальними справами [8].

З іншого боку, воцерковлення – досвід молитви, який здобувається поступово, це боротьба зі спокусами, а також досвід внутрішнього вибору шляху і способу життя. Самостійно зробити цей вибір дитина, за винятком рідких обранців Божих, не може. Поруч з нею протягом багатьох років повинні бути дорослі. Але, потрібно пам’ятати, що педагог чи вихователь повинен лише допомагати дітям, а не вибирати за них. Тому в християнських навчально-виховних методах не може бути а ні найменшого примусу.

Наявний в Україні досвід релігійної освіти свідчить про велику користь цієї справи: зростає духовно-моральне і патріотичне виховання молоді і дітей, починаючи з дошкільного віку [17]. Цей фактор добре розуміють і сучасні українські урядовці. Тому вже сьогодні потрібно побороти інерцію та боязкість перед змінами і зрозуміти, що жива, діюча недільна церковна школа є нагальною потребою для нашого часу. Виховні християнські заклади покликані сьогодні стати Християнським народним будинком – школою для усіх. У них мова повинна йти не тільки про правильний виклад основ християнської віри, але, у першу чергу, про будову життя через віру. От первісний зміст будь-якого духовної освіти.

Релігійна педагогіка у всіх своїх діях може спиратися тільки на вільну волю людини. У сутності в нас є один головний виховний засіб – діалог, але діалог, що розуміється не як розмова двох, а як увага до усього, що відбувається в людях і в світі. Завдання християнського педагога і полягає в тому, щоб організувати ці діалоги для кожної вікової групи.

Розглянемо передусім проблеми змісту духовної освіти. Оскільки духовна освіта є передачею інформації з метою підвищення релігійної освіченості населення, то у структурі її змісту слід виділити інформаційний компонент. Інформаційний компонент змісту духовної освіти різних релігійних конфесій об’єднує особливе ставлення до Бога і святих, спрямованість на досягнення відповідності поведінки людини образу Божому. Водночас інформаційні компоненти змісту духовної освіти різних релігійних конфесій мають свої особливості.

Узагалі інформаційний компонент змісту духовної освіти передбачає оволодіння як богословськими, так і світськими знаннями. Головне ж його призначення — це надання особі знань про віровчення певної релігійної конфесії, утвердження глибокої віри в Бога і вимога до людини змінитися відповідно до образу Божого.

Крім інформаційного компоненту, зміст духовної освіти включає й операційний компонент, тобто учать учнів у виконанні релігійно-культових дій. Разом з тим система духовної освіти загально-просвітницького напрямку має на меті ознайомлення віруючих з релігійними святами, обрядами, молитвами через ЗМІ, недільні школи, курси та ін. Особлива увага у процесі духовної освіти звертається на вдосконалення мистецтва проповіді.

Святійший Патріарх Філарет постійно акцентує увагу на тому, що “духовна освіта відкриває вічні істини, дає правдиві критерії та орієнтири для людини, в той час як світська освіта полягає у вивченні здобутків людського розуму, який є обмеженим…”[18].

Крім інформаційного й операційного компонентів змісту духовної освіти, важливо виділити ще й ціннісно-смисловий (виховний, передусім моральне виховання), адже основним принципом духовної освіти є єдність освіти й виховання.

Усі названі компоненти займають своє місце у змісті духовної освіти різних релігійних конфесій, існують не ізольовано один від одного, а тісно вплетені у зміст освіти і своїм витоком мають релігійне розуміння сутності людини як “гріховної істоти”, яка потребує змін, “спасіння”.

На сьогоднішній день на Буковині серед лізенційовиних навчальних закладів лише чотири запровадили релігійний компонент у систему освіти та виховання своїх дітей. Всі чотири навчальні заклади розташовані у м. Чернівці: приватна загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів при Чернівецькому православному богословському інституті (вул. Марка Черемшини, 10-А ). приватна загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, що знаходиться в приватній власності Манчула Василя Івановича «Надія» ( вул. Московської Олімпіади, 3-В), приватний дитячий садочок „Надія” – створений на базі приватної школи „Надія” та православний приватний дошкільний навчальний заклад “Дзвіночок”.

Всі ці навчальні заклади на Буковині були створені як відповідь на нагальну потребу суспільства відродити традицію навчати та виховувати дітей у релігійному дусі, тобто у руслі загальнолюдських цінностей: добра, моралі, чесності, порядності, віри в Бога, без якого неможливо реалізувати всі вищезгадані принципи, необхідні будь-якому суспільству для того, щоб називатись цивілізованим, гуманним, тобто людським. Адже наші діти – це майбутня основа нашого суспільства, нашої держави.

Приватна загальноосвітня школа І-ІІ ступенів «Надія» функціонує з 1999 року на підставі рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 07.09.1999 року №620/18 «Про надання дозволу на відкриття середньої загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів «Надія», заснованої на приватній формі власності». В червні 2000 року школа отримала ліцензію на право здійснення освітньої діяльності, яка була продовжена у 2007 році терміном до 21.01.2012 року (ліцензія №247740, серія АА від 20.09.2007 року). Ліцензійний обсяг освітніх послуг становить 200 осіб.

Кадрове забезпечення приватної школи «Надія» здійснено у повній відповідності до вимог чинного законодавства. Школа укомплектована педагогами на 100% до потреби. У школі з 19 педагогів із них 95% з вищою освітою. Науково-методична робота в школі підпорядкована єдиній науково-методичній проблемі, над якою працює навчальний заклад «Індивідуалізація та диференціація навчання».

У закладі функціонує 11 класних кімнат, спортивний зал, який об’єднаний з залом хореографії, актовий зал, кімната фізичного розвантаження, бібліотека, їдальня, гардероб. Всі приміщення світлі, просторі, мають гарний естетичний вигляд, забезпечені шкільними меблями, озеленені. Школа підключена до всесвітньої мережі Інтернет.

Приватна загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів при Чернівецькому православному богословському інституті заснована в 2008 році. Це загальноосвітній україномовний приватний навчальний заклад, де основою навчально-виховного процесу є вивчення мов та дисциплін морально-етичного спрямування. Головна мета навчального закладу – створення цілісної системи життєдіяльності дитини на основі традиційних для України православного світогляду і православної культури. Місія школи – милосердя.

Педагогічними кадрами школа укомплектована на 100% до потреби. Навчально-виховний процес забезпечують 11 педагогів, 1 з яких вчитель-методист з вищою кваліфікаційною категорією. Решта – творча молодь, що розпочала трудову педагогічну діяльність. Шість педагогів – магістри, а ще троє здобувають відповідні кваліфікації в ВНЗ України. Педагогічний колектив веде дослідження з проблеми: «Розвиток творчих здібностей школярів», «Формування основ етичної культури», «Основи інклюзивного навчання».

Науково-методична робота в школі підпорядкована єдиній науково-методичній проблемі, над якою працює навчальний заклад «Створення оптимальних умов навчання та виховання для розвитку і становлення особистості». Педагогами впроваджуються елементи інноваційних технологій навчання і зокрема: технології рівневої диференціації, індивідуалізації процесу навчання, елементи проблемного та проектного навчання, ігрові та інтерактивні технології та інші.

Матеріально-технічна та навчально-методична база Приватна ЗОШ І-ІІІ ст. при Чернівецькому православному богословському інститут розміщена в приміщенні загальною площею 1053 м2, з бібліотекою, актовим залом на 130 місць, спортивною кімнатою та майданчиком. Нетиповий проект споруди, істотно відмінний від загальноприйнятих. Розміщення поряд із церквою забезпечує автономність та відмежованість шкільного простору, сприяє гарантії захищеності школярів від впливу вулиці. Ведеться будівництво нового корпусу закладу загальною площею 1550 кв.м.

Заклад укомплектований комп’ютерами нового покоління в кількості 42 одиниць та підключений до всесвітньої мережі Інтернет, що дає можливість широко використовувати ресурси інформаційно-комунікаційних технологій. Усі школярі забезпечені підручниками на 100%, які придбані за кошти батьків.

У школі навчаються діти з особливими освітніми потребами (42%), серед яких значна частина потребує індивідуальної педагогічної уваги. Тому однією з форм організації навчально-виховного процесу в школі стало інклюзивне навчання. Стратегія цього процесу – перспектива сповідування основних засад любові до ближнього, милосердя, допомоги хворим та немічним не на словах, а в реальному житті.

Організація інклюзивного навчання надала можливість пристосувати до запитів дитини з особливими потребами не тільки приміщення, відповідно об лаштоване робоче місце для занять, а й програмно-методичне забезпечення, надання додаткових послуг такій дитині, організацію індивідуального підходу до неї. Для цього напрацьовано адаптовані навчальні програми та плани, розроблені та апробовані методи та форми навчання, засоби залучення батьків до співпраці з фахівцями для навчання спеціальних послуг відповідно до різних освітніх потреб цих дітей.

Поряд з предметами Державного компоненту діти вивчають: основи православної культури, російську мову та літературу, англійську мову (поглиблено з 1 класу), німецьку мову, інформатику, біблійну історію; займаються на заняттях творчого мислення, образотворчого мистецтва та трудового навчання, музичного мистецтва, хорового співу. Контрольні заміри визначили якість навчальних досягнень школи на рівні 63%, тобто із 40 школярів школи 25 навчаються на високому та достатньому рівнях.

Виховна система приватної школи в своїй діяльності реалізує принципи демократизації і гуманізації навчально-виховного процесу, який у навчальному закладі побудований на основі партнерства і співробітництва між педагогами, батьками і учнями на основі морально-етичних засад православ’я.

У грудні 2012 року управлінням освіти Чернівецької міської ради проведено державну атестацію приватної загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, що знаходиться в приватній власності Манчула Василя Івановича «Надія» та приватної загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів при Чернівецькому православному богословському інституті. Експертна комісія встановила достатній рівень організації та результативності навчально-виховного процесу у вищезгаданих приватних загальноосвітніх школах [див. 10].

Отже, діяльність вищезгаданих двох чернівецьких приватних загальноосвітніх навчальних закладів спрямована на виконання основних положень Законів України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про охорону праці», Указів Президента України, програм і постанов Кабінету Міністрів України, нормативних документів Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, головного управління освіти та науки Чернівецької обласної державної адміністрації, управління освіти Чернівецької міської ради, регіональних і міських програм розвитку освітньої галузі, Статуту навчального закладу.

Дані навчальні заклади сприяють зміцненню моральних і духовних цінностей у підростаючого покоління, прищепленню толерантного і гуманного відношення до інших, пропаганди здорового способу життя, а також запобігають руйнівному впливу алкоголізму, наркоманії, насилля і жорстокості, яким оточені в нинішній час підлітки та молодь.

Як бачимо, приватні навчальні заклади фокусують свою увагу і зусилля свою увагу і зусилля на подоланні численних тактичних негараздів, притаманних, сучасній національній освіті в цілому, а саме: не сформованості у частини випускників школи належного рівня національної свідомості, достатньої життєвої компетентності, соціального розвитку, необхідної комп’ютерної грамотності, уміння опрацьовувати інформацію, володіння іноземними мовами, недостатні вміння учнів вільно використовувати здобуті знання для розв’язання практичних завдань, аналізу нестандартних ситуацій.

Вони в міру власних можливостей обмежують надмірне навчальне навантаження учнів, що зумовлене невідповідністю змісту освіти, навчальних технологій віковим психологічним особливостям учнів і гальмують різнобічний розвиток дітей, негативно впливають на стан їхнього здоров’я, мотивацію навчання.

Створення приватних закладів релігійними організаціями (а не фізичними особами, як це робиться зараз) не потребувала б додаткових фінансових витрат з Державного бюджету України. Крім цього, виходячи з міжнародного досвіду, ці навчальні заклади б навіть сприяли зменшенню видатків на освітні програми та функціонування закладів освіти з Державного та місцевих бюджетів, оскільки релігійні організації власним коштом забезпечували б належні умови для освіти значної кількості дітей та молоді.

Література.

1. Антоненко Є. «Освічені священики потрібні не тільки Церкви, але і суспільству» [Електронний ресурс] / Євген // Богословська освіта та наука в Україні — Режим доступу: http://www.bogoslov.org.ua/osvicheni-svyasheniki-potribni-ne-tilki-cerkvi-ale-i-suspilstvu

2. Булига І. Проблеми викладання навчальної дисципліни „Християнська етика” в загальноосвітніх школах/І. Булига // Історія релігій в Україні. Науковий збірник. Праці ХІІІ-Ї Міжнародної наукової конференції. Книга 1. – Львів, 2003.

2. Висновок головного науково-експертного управління на проект Закону України про внесення змін до деяких законів України (щодо заснування релігійними організаціями навчальних закладів) (реєстрац. № 9580) від 08.05.2012 [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт. — Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=42075

4. Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України. Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції. Статті, доповіді, виступи. – Острог, 1998.
5. Вступна кампанія 2012. ОКР “бакалавр”: галузі знань: Гуманітарні науки [Електронний ресурс] // Інформаційна система “Конкурс” Вступ до вищих навчальних закладів України I-IV рівнів акредитації — Режим доступу: http://www.vstup.info/2012/i2012okr1bf56b9e5b-1950-4f79-9dd4-ac7a95f12e73.html
6. Журнал №101 // Журнали засідання Священного Синоду Української Православної Церкви від 20 грудня 2012 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://orthodox.org.ua/article/zhurnali-zas%D1%96dannya-svyashchennogo-sinodu-ukra%D1%97nsko%D1%97-pravoslavno%D1%97-tserkvi-v%D1%96d-20-grudnya-201
7. Єленський В. Релігійне навчання і виховання в законодавствах та освітніх системах західноєвропейських країн/ В. Єленський // Людина і світ. – 2001. – № 12.

8. Лагодич М. Дошкільне християнське виховання: перспективи розвитку в Україні/ М. Лагодич // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Вип. 240-241. – Філософія. – Чернівці, 2005.

9. Лагодич М. Релігійна освіта в Україні: сучасний стан та її перспективи/ М. Лагодич // Труди Київської Духовної Академії. Богословсько-історичний щорічник Київської Духовної Академії Української Православної Церкви Київського Патріархату. – К., 2005. – № 2 (2).

10. Матеріали колегії управління освіти. Довідка на колегію управління освіти Чернівецької міської ради від 16.12.2011р. № 4/ 2011-4 [Електронний ресурс] // Управління освіти Чернівецької міської ради. – 14.12.2011. . — Режим доступу: http://www.osvitacv.com/index.php/2011-01-09-19-15-18/2011-01-14-08-27-40/22319-2011-12-14-15-09-24
11. Приватна освіта — «приватні» проблеми. Чому закони України не діють по відношенню до учнів приватних шкіл [Електронний ресурс] / Олена Біла // День. Щоденна всеукраїнська газета. — Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/182208
12. Приватна освіта [Електронний ресурс] // Тут цікаво. — Режим доступу: http://tutcikavo.co.ua/profesi%D1%97-ta-robota/pryvatna-osvita/
13. Приватні українські школи “вимирають” – експерт [Електронний ресурс] // Освітній портал. – 21.08.2012. — Режим доступу: http://www.osvita.org.ua/news/65837.html
14. Резолюція Круглого столу «Питання надання релігійним організаціям права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів» [Електронний ресурс] // Інститут релігійної свободи. — Режим доступу до журн. : http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1009:1&catid=50:zv&Itemid=78
15. Роль і місце приватних навчальних закладів у системі неперервної освіти [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ukped.com/statti/zagalna-pedagogika/2256-rol-i-mistse-privatnih-navchalnih-zakladiv-u-sistemi-neperervnoyi-osviti.html
16. Сенчук О. В. Створення нових можливостей підвищення якості освіти через сприяння розвитку приватних шкіл та особливості управління ними [Електронний ресурс] / Оксана Володимирівна Сенчук // Освітологічний дискурс. Електронне наукове фахове видання. – 2010. – №2. . — Режим доступу до журн. : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/osdys/2010_2/10sovoun.pdf

17. Тут діти не ті … // Слово Христове. Всенародна християнська газета. – Чернівці, 21.05.2003. – № 5 (26).
18. У Київській Православній Богословській Академії розпочався новий навчальний рік [Електронний ресурс] // Українська Православна Церква Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт. – 1.09.2007. — Режим доступу: http://old.cerkva.info/2007/09/01/print:page,1,KPBA.html

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *